/Files/images/gerbzapor.jpg

Запорізьки козаки боронили народ і рідну українську землю від ворожих переслідувань і змагали до того, щоб український народ мав свободу і свою власну державу. І не один із них віддав своє життя за рідний край і народ.

Ми згадали також, що осідком запоріжців була Запорізька Січ на Дніпрі, нижче порогів, на островах, серед ріки. Там запоріжці жили постійно; там збиралися, вчилися воєнної штуки і приготовлялися до воєнних походів. Отже цікаво буде довідатися: як виглядала Запорізька Січ і які звичаї були на Запоріжжі (на Січі) та взагалі — як жили запоріжці.

Січ — то була простора площа на Дніпровім острові Хортиці (потім на Базавлуці і Томаківці). Зі всіх боків обливала цей острів глибока вода Дніпра, а ще крім того на самім острові був викопаний глибокий рів, наповнений водою, та й високий, гострий частокіл (паркан) з міцними брамами. На брамах, що на ніч замикалися, стояли гармати й козацька сторожа. Не диво, що кому-будь неможливо було дістатися на Січ. І хоч не раз пробували здобувати Січ турки, татари й інші вороги, то це їм не вдавалося.

Довкола площі були побудовані хатки, так звані „коші” (з плетеними стінами), або „курені”. Ті хатки були накриті очеретом, або кінськими шкірами. В такій хатці жив один курінь з курінним отаманом. Та козаки тільки спали тут, або пересиджували в сльотливі дні, лагодячи одіж або чистячи зброю. В погідні дні перебували на площі або в степу за рікою. Там вправлялися в їзді верхи, в стрілянні з рушниць і гармат, та направляли човни.

По середині Січі стояла невелика церква св. Покрови, знадвору дуже скромна, але в середині повна золота й срібла, бо козаки були побожні й дуже дбали про свою церкву, а під час читання Євангелія тримали шаблі наполовину витягнені з піхви, на знак, що готові в кожній хвилині боронити своєї віри. Частину своєї воєнної добичі призначали на церкву і купували щораз кращі нові хоругви та ікони. На Січі, крім хаток-куренів, були й склади зі зброєю, з гарматами, з човнами та харчами. Коло складів стояла вночі сторожа.

Про звичаї й звичаї козаків-запорожців пишуть очевидці, що були на Січі, таке:

Хто хотів стати козаком, мусить наперед служити три роки в старого козака за джуру (слугу й помічника). Він робив усяку роботу й носив за козаком другу рушницю й потрібні клунки. Щойно потім, коли вивчився від того козака орудувати зброєю й набрав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли.

Козаки вбиралися просто: в грубу сорочку, в кирею (довгий плащ без рукавів). За широким поясом носили пістолі й люльку, через плече носили торбинку з харчами і кулями, а до пояса на ремінець присиляли ще й порошницю з порохом. Їли сушену рибу і печене м’ясо та риб’ячу юшку, бо риби в ріках та всякого звіря та птаства в степу було дуже багато. Пекли сухарі з пшеничної муки.

Жінок на Січі не було і ніхто не смів мати на Січі жінки, навіть сам отаман. За це грозила кара смерті. Коли козак був жонатий, то жінка й діти жили десь на селі, або на хуторах, по так званих „зимовиках”. Там жив і козак, коли не було війни. Він господарив, вів велику пасіку, ловив звірів, а завжди частину з того віддавав на Січ. Там звичайно й зимував. А коли кошовий отаман оголошував воєнний похід, скажімо на турка, то козацькі гінці роз'їздилися по тих хуторах-зимовиках, що звичайно були добре обгороджені й замкнені міцними воротами, і закликали козаків-хуторян на Січ, на війну.

Вони під’їздили до воріт і кликали:

- Пугу! Пугу!

Так кликали кілька разів, аж доки козак не вийшов з хати й питався:

- А хто там?

- Козак з Лугу! - відповідали посланці.

Тоді козак відчиняв ворота, бо знав, що то свої, запорошував їх у хату, гостив щиро, а потім збирався, прощався з родиною й виїздив разом з ними на Січ.

Січове військо ділилося на полки по 500 людей. Полк мав п’ять сотень по сто людей; сотня мала десять десяток (куренів) по десять людей. Полками командували полковники, сотнями сотники, а десятками десятники, так звані курінні отамани. І власне кожний такий курінь жив в окремій хатці-курені. Канцелярію вів „писар”, що писав усякі документи й прикладав печатку, на якій був напис: „Печать Славного Війська Запорізького Низового”.

Цілою Січчю командував кошовий, що його звали батьком-кошовим”, його вибирали на спільній раді, на майдані серед Січі.

Кого вибрали, того могли й скинути, коли був несправедливий, але доки був „старшим”, то сліпо його слухали і він мав право карати навіть смертю. Йому до помочі були судді й осавули.

Коли збиралися в похід, то на Січі був великий рух. Одні направляли човни, другі зброю, інші пекли й варили в казанах харчі на дорогу. Січові шевці шили чоботи, кравці одежу, римарі робили упряж, відливарі відливали з олова кулі. А котрі вже були готові, обступали січового бандуриста, старого козака, що грав на бандурі і співав про славних отаманів і гетьманів, про походи на турків і татар. Часто й танцювали собі для охоти й жартували, завжди були веселі.

Козаки воювали двома способами. Звичайно нападали на ворога кіннотою, а піхота наступала з боків. Ніхто не піддавався, всі билися до останку, кажучи: „Або перемога, або смерть!”

Коли ж неочікувано заскочив їх ворог у степу, а козаків було мало, тоді ставили колом свої вози та й ще обкопувалися валом і оборонялися з-за такої возової фортеці. Ворог не міг здобути тої твердині й відступав. Хіба часом, як не наспіла козакам допомога, то тримав їх облогою, аж гинули зі спраги і голоду, але таки не піддавалися.

Оттак жило те славне козацьке-запорізьке військо, що від 1500 майже до 1800 року — через 300 літ обороняло Україну від усякої напасти. Відвага й хоробрість козаків були відомі в цілій Європі.


Кiлькiсть переглядiв: 419